У пошуках чудових краєвидів. Верховина.

Якщо здоров’я не дозволяє підкорювати круті схили і долати важкі перешкоди, то ця подорож  може стати порятунком для любителів гірських просторів.

 

Верховина – дуже затишне поселення з приємними добрими мешканцями. Добратися туди можна маршруткою, що відходить від автовокзалу Івано-Франківська. Дорога триває приблизно 3 години (150 км.), вартість проїзду – 35 грн. Раніше Верховина мала назву Жаб’є, чи то тому, що жаб там водилося багато, чи від того, що за легендою першим мешканцем поселення вважався якийсь втікач з прізвиськом Жабка. Але жаб там багато і це факт. А ще у Верховині багато корів, коней, курчат, півнів і песиків, які розгулюють вуличками і голосно мукають, кудахкають, фиркають, гавкають і таке інше. У центрі поселення є два музеї: гуцульської культури та хата-музей з кінофільму «Тіні забутих предків». Також Верховина приваблює любителів сплавного туризму, адже через всю територію протікає стрімка річка Чорний Черемош. Є тут і невеличкий парк, і церква Різдва Богородиці, і сцена, де на свята відбувається концерти чи дискотеки. Але найбільше радує те, що знаходиться навкруги: гори-гори-гори!

Оточують місцевість досить невеликі гори, які можна легко подолати, чим саме ми і займались. До вершин гір звідусіль йдуть стежки, тож заблукати неможливо. Краєвиди, хочу вам сказати, просто неймовірні! Головне – не боятися корів і биків, що пробігають повз, а ще не слід боятися хлопця з лопатою – він не хоче вас вбити і закопати, ми це точно перевірили.

А тепер трішки конкретики. Було нас двоє: двоє людей певної статі (самі ще не розібрались, якої саме). Також треба додати, що життя «нагородило» нас хворобами ніг і купою психічних розладів. Не буду навіть згадувати про хвороби серцево-судинної та травневої системи…(ой, таки згадала). Але це вже якось не стосується Верховини, то просто, щоб читати було цікавіше. Отже, двоє нас (надалі – «ми») вирішило поїхати на травневі свята у гори. Методом «туди, де ще не були» вибрали Верховину, про що жодного разу не пошкодували. Жили у дерев’яній садибі, бо все-таки наш рід виявися не дуже чоловічим – злякалися ночувати вдвох у наметі (боялися не за своє життя, а за життя фотоапарату). На все про все було тільки два повноцінних і два неповноцінних дня. Перший день (поки доїхали, вже був вечір) провели на найближчій до нашої оселі гірці. Тій, що розташована зразу над великою туристичною базою з червоним дахом (нажаль, знайти десь конкретні назви гір дуже важко). Там ми зустрічали захід сонця. І робили ми це втрьох! Третьою була Герда – дуже доброзичлива собачка, якій не було з ким пограти. Гердою її назвала друга з нас. А ще Герда дуже воняла, та це не робило її менш класною.

Другий день провели на горі, що знаходиться над церквою Різдва Богородиці. З її вершини відкривається чудовий краєвид. Тут ми розводили вогнище, запікали картоплю і, знов ж таки, зустрічали захід сонця. А ще був на тій вершині підозрілий хлопець з лопатою, який хотів нашої смерті. Але то нам тільки здавалося. Хороший виявився парубок. Ми назвали його Славіком.

Третій день був пекельним – 30 градусів у тіні! Тож пересувалися ми дуже швидко по сонцю і дуже повільно у затінку. Підкорювали протилежну гору. Знайшли казковий квітучий абрикос на вершині (тільки освітлення було погане і фото вийшли не гарні). А ще знайшли Рай – ідеальну галявину з неймовірним краєвидом і прохолодним вітерцем. Обійшли все занадто швидко – до заходу ще було кілька годин. Прийшлося знов лізти на гору заради вечері з «присмаком  красивих пейзажів». Також треба зазначити, що вечеряли ми банкою опеньків, котрі купили у балакучої жіночки на базарі – смакота!

Четвертий день ми розпочали із сніданку на горі, яка нагадувала нам лежачу людину. На сніданок були сирники, приготовані у кафе біля автовокзалу – смакували із величезним задоволенням! Полазили, побігали, пострибали і заплакали…бо треба повертатися додому.

Покидаючи Верховину, на очі наверталися сльози.  Переїхати туди жити стало нашою заповітною мрією…

Автор : Неллі Родіонова
Фото:   Mona V