Гулянки Чорногорою

Ну от нарешті знову вирвались провітрити голову, відпочити від міста і трохи покайфувати мандруючи Чорногорою.

Для мене ця частинка Карпат була абсолютно новою, адже давня невдала спроба дійти до озера Бребенескул провалилась через погоду… і неймовірні краєвиди були сховані за туманом та хмарами. І лише  час від часу, коли роздувало невеличке вікно, можна було розгледіти хоча б щось. Та цього разу погода приємно порадувала – два прекрасних сонячних і ясних дні та зовсім трохи дощу. Як винагорода за те, що змокли до трусів і змерзли так, що зуб на зуб не попадав,прекрасний вечір, немов у казці, коли роздувало «молоко» і можна було побачити далекі сині гори,  що купалися в хмарах…. А від сходу сонця просто перехоплювало дух…

Крокуючи стежками Карпат, забуваєш абсолютно про всі негаразди і проблеми… і байдуже, що тебе чекає в місті, ти живеш саме зараз і насолоджуєшся саме цим моментом, і не варто думати про роботу, гроші, якісь несуттєві дрібниці, адже для цього ще буде вдосталь часу.

Ну от як можна забивати голову таким дурницями, коли ти снідаєш біля водоспаду Смотрич, спостерігаєш як на сонці виблискують краплинки, що летять з каскаду і тримаєш чашку пахучого  чаю і бутерброд, який здається надзвичайно смачним… і навіть забуваєш про те, що цей перший підйом був важким. От вона – магія гір!!!

От що можна собі уявити, коли чуєш назву «Вухатий камінь»?! Гору з вухами? Вухо на горі?.. а все набагато простіше) гора у вигляді вуха! якщо дивитися з певного ракурсу, то є можливість розгледіти горизонтальний камінь, який має вигляд вушка. Але якщо придивитися з іншої сторони, то це самий звичайний  скельний масив… без найменшого натяку на схожість. Та трошечки фантазії і наша уява намалює неймовірні образи =) і не лише вуха, а й навіть мультяшних Сімпсонів)))

Ще одна доволі неоднозначна місцина Чорногори – Піп Іван Чорногірський. Підходячи до цієї вершини,  я була приємно вражена величчю обсерваторії, а точніше її залишками… Старезна, з вигляду кам’яна будівля, якій років і років, частково місцями знищена суворими погодними умовами, але вона вистояла і витримала  всі примхи природи. Та чим ближче наближались до Білого слона, як прийнято називати це місце в народі, тим більше змінювались мої враження((( Адже здалеку не видно було сміття і наслідків похабного ставлення людей. Скрізь скляні  та пластикові пляшки, пакети, консервні банки… занепад і розруха… подерті і пописані стіни… перший поверх перетворили на туалет! =( не знаю як кому,але мені ночувати в такому місці не хотілося. І тому,незважаючи на втому, без вагань погодилася йти далі. Дуже сумно, що такі місця просто перетворюють на звалища, хоча лише мінімум зусиль від кожного з нас і цього неподобства не було б!!! У мене навіть виникло бажання поприбирати…  Отакий він Піп Іван Чорногірський…

Озеро Бребенескул вразило кольором… вода незвичайного кольору бірюзи… чиста, прозора, але холодна… Так хотілося заскочити в воду, та стримували прохолодний вітер і відсутність сонця. Нажаль, довго омріяне купання довелося відкласти, але пообіцяла собі ще якось втілити цей задум в життя.  Та навіть і це не змогло зіпсувати захоплення красою…  Ну просто ідеальне місце – немає людей, взагалі нікого! що неймовірно порадувало, поряд джерельце, навколо гори, та й ще й сніжник у вигляді чи то лева, чи то тигра. Такий собі шматочок казки… Поставлений намет тріпоче від вітру і тиша, приємна, справжня, зовсім не гнітюча, а, навпаки, навіть цілюща.

А новий день вітав нас дощем. Спроби дочекатися тихої погоди виявилися марними і тому, швидко впакувавшись, рушили на Несамовите. Як нам йшлося!!! Ух! Швидко, мокро, вітряно і кроків за 15 уже нічого не видно. Але все ж дійшли і бігом сушитися  =) Море позитиву і задоволення, коли мокрі, як трясця, намагалися висушити полари, як грілися глінтвейном, як чекали коли ж нарешті втихне злива і виглядали, сподіваюсь побачити хоч якісь просвіти. І от нарешті!!! Перед нами постав надзвичайної краси краєвид – кілька шарів хмар ховали вдалині гори, час від  часу відкривався Туркул та й іноді можна було розгледіти таких же мокрих, але щасливих, як і ми туристів. Вкладалися з думкою «от би побачити схід сонця…»

Саме так і все почалось. Третій день розпочався о 5й ранку з фрази: «Там гарно! Вставай!» І як не дивно через кілька хвилин  спати не хотілося зовсім =) Спостерігати як встає сонце в горах надзвичайно захоплююче… насиченість кольорів… плавні переходи від золотавого до фіолетового і  це все так ніжно… це нереально описати словами, варто просто раз побачити!!! Однозначно приємно снідати гріючись в промінчиках ранкового сонечка!

І знову рушаємо далі – по плану Шпиці. Я навіть пошкодувала, що не мала взуття для скелелазіння… так як варіантів було вдосталь: хочеш тріщини – от і є масив з тріщинами, хочеш болдерінг – поруч можна і це, хочеш складніше чи простіше – вибирай, а не хочеш лазити, можна просто всістись на краєчок і помріяти…  поспостерігати як хмарки йдуть… видивлятися знайомі  вершинки на безхмарному горизонті. Такий собі медититативний привал. НЕЙМОВІРНО!

Триденна пригода підходила до кінця… траверсуючи уже знайомий Туркул, можна було ще раз глянути на блакить Несамовитого, почути верески сміливців, що наважились скупатись… чи то так співпало, чи то і справді легенда каже правду, але небо почало потроху затягувати, бо попереджають новачків, що не вато перевіряти сили природи, і краще не тривожити  гладь озера, бо можна потім кілька днів не бачити хорошої погоди. Чи вірити цьому, чи ні – ніхто не скаже точно, але чи варто перевіряти на собі? Пройшли Пожижевську, Брескул, … і почався спуск – і трави потоптали, і по камінцях поскакали,і сніжку скуштували, і попадали – все включено!  По дорозі до  Прутського водоспаду приємно дивує тиха місцина з спокійними річечками, що звиваються поміж брил, виписуючи викрутаси. Ну от нарешті і сам водоспад. Підійшовши до нього, ви не побачите чогось надзвичайного – ну беззаперечно гарно, як і на всіх інших… Але лише спустившись вниз, можна оцінити його велич і красу… Чаювали ми насолоджуючись саме цим витвором природи… Ідилію псував постійний потік людей, котрих у святково-вихідний день потягнуло на подвиги (це ж вам не жарти -  підкорити Говерлу!!!, яка, бідолаха, в ці дні була схожа на великий мурашник).

Як би там не було, але все одно дуже приємно було спускатись з гір добряче втомленому, трохи брудному, з обгорілими, але абсолютно щасливими обличчями. Отак от, перебираючи спогади, потроху наближались до цивілізації. Сумно було думати про те, що на найближчі кілька тижнів лишаються лише відчуття та згадки, і в той же час вже хотілося чогось такого ж прекрасного для наступного разу, щоб можна було вільно вдихнути на повні груди, прокинутися вранці від співу пташок, а не під дзеленчання будильника, і слухаючи тишу, сьорбаючи каву/чай, дивитися на захід сонця.

І можливо в наступному поході я зможу все ж таки зрозуміти, для чого я ходжу в походи…

Мандрівник: Чудо Вкедах